Між небом і землею: біль, який не має терміну давності
Є тиша, яка гучніша за будь-які слова. Це тиша, у якій родина чекає дзвінка. Чекає бодай найменшої звістки. Чекає місяцями, роками, прокидаючись щоранку з єдиною думкою: «А раптом сьогодні?..»
Напередодні Міжнародного дня зниклих безвісти Лісовогринівецька громада завмерла в спільній молитві та очікуванні. Ми зібралися разом не для формальностей чи дат у календарі, а щоб обійняти серцем кожну родину, яка живиться вірою. Адже кожен воїн у полоні чи безвісти зниклий оборонець — це не просто ім'я, це чийсь син, чоловік чи батько, і це наша спільна відкрита рана.
Особливим символом цієї єдності став піднятий прапор пам'яті. Блакитне полотно — наче небо, до якого щодня линуть наші прохання, а чорне — це туга й біль очікування. Вони поєднали в собі той стан «між небом і землею», у якому зараз живуть сотні українських сімей. Стан між невідомістю та непохитною вірою.
Рідні наших оборонців, знайте: ви не самі у цій темряві. Громада пам’ятає ім’я кожного Захисника та Захисниці. Ми зберігаємо їх у своїх серцях і не дамо мовчанню згасити світло їхньої слави.
Ми не припинимо чекати. Ми віримо разом із вами і щодня благаємо про одне: повертайтеся живими додому.
